«Не уявляю життя без улюбленої справи»: коваль Олександр Шапошник про скульптури, майбутній аукціон в Європі та життя в окупації

Олександр Шапошник єідейним натхненником та автором парку кованих скульптур у Бердянську. Він створив десятки скульптур з кіногероями, архітектурними пам’ятками та символами України.Після евакуації до Запоріжжя коваль працював над майже 2-метровою скульптурою «Дівчини-калини», що символізує перемогу країни і відродження нації. Її він планує передати на аукціон до Європи, а усі виручені кошти підуть на потреби Збройних сил України. 061 поспілкувався з ковалем та скульптором про його роботу, викладацьку діяльність, життя в окупації і плани на майбутнє.

Зустрічаємося ми з Олександром у його новій тимчасовій майстерні на базі Запорізького вищого професійного училища «Моторобудівник». До обласного центру він перебрався на початку квітня, бо не міг знаходитися в окупації і хотів потрапити на українську землю. У навчальному закладі знайшлося необхідне приміщення, наковальня і трохи інструменту для ковальської справи. За цей короткий період бердянець облаштував цю майстерню під себе — додав обладнання, що привіз з собою з окупованого міста, а також сам виготовив необхідні в роботі інструменти. Тепер він працює тут щодня, проводить онлайн навчання для учнів і продовжує майструвати неймовірні скульптури.

Вітаємо з тим, що вам вдалося вирватися з окупації і ви маєте змогу творити у Запоріжжі. Над чим зараз працюєте?

Я також неймовірно рад, бо просто не можу без роботи. Працюю зараз над завершенням скульптури «Дівчина-калина». Вона поки що ще не до кінця готова. Спочатку я зробив ось цю замальовку з дівчиною-українкою. У ній закладено досить багато сенсів і української символіки – віночок, жовто-блакитні стрічки, в руках вона тримає гілки калини. Унизу ви можете побачити, що вона стоїть на корінні, де всередині розірвані снаряди, уламки боєприпасів. Вона захищає землю і весь світ від війни. Це саме моє бачення. Ще одна інтерпретація – це відродження. Вже після завершення війни починає пускати коріння і відроджується усе живе. Там де була війна, наново народжується життя.

Розкажіть трохи про те, як технічно відбувалася робота. З чого починали?

Почалося все з малюнка. Потім я переніс малюнок крейдою на дошку, взяв дрот в чотири метра і почав його згинати та надавати відповідну форму. Потрібно було закріпити основу, аби цей дрот не скрутився, а потім я додав металеві кільця горизонтально та вертикально.Технологію намотування дротів я придумав сам. Я зробив каркас з товстого дроту, а ось всередині фігура пуста з просвітом, ніби прозора, кришталево чиста.Робити було її важче, але вона міцніше виходить. Її вага близько 70 кілограмів.

Ягоди калини в руках у дівчини – це кульки з автомобільних підшипників. На листі та калині використана декоративна акрилова фарба. Абсолютна вся скульптура покрита автомобільною фарбою, навіть дроти, а поверх використав спеціальний лак, що дозволить скульптурі не змінити колір і зовнішній вигляд. Якщо просто взяти цинковий дрот, то він з часом окислиться і потемніє. А завдяки лаку взагалі з нею нічого не станеться за будь-яких погодних умов, бо за планом це саме паркова скульптура.

Робота тривала трохи менше місяця, бо дуже багато метрів потрібно було намотувати. Я працював лише один. Кожен дрот, що вертикально приварений чи колечко повторює форму тіла і якщо хоч трохи цей градус не догнути, то вона б вже вийшла зовсім іншою. Найбільше часу пішло на те, аби обмотати фігуру. А також зверніть увагу на волосся – над зачіскою також прийшлося попотіти. Я спочатку намотував дроти на трубу, а потім потрібно було це все розмотати, розкласти ці локони. Я весь день витратив лише на те, аби розплести це волосся та надати відповідну форму зі стрічкам у волосі, щоб вони мали вигляд, ніби шовкових.

Це дуже крутий символ. А де плануєте розмістити «Дівчину-калину» після завершення роботи?

Я хочу цю скульптуру відправити на аукціон в Європі. Всі виручені кошти будуть відправлені нашим Збройним Силам України. У мене є хороший знайомий, він волонтер і служить в ТРО. Спільними зусиллями він разом з однодумцями відремонтував більше тисячі машин для військових. Вже одну роботу на аукціон в Європу іншого майстра йому вдалось відправити. На ці кошти хлопці придбали багато корисних речей для військових.

А чи є у вас розуміння, скільки приблизно коштів можна було б виручити на аукціоні? Ось на яку суму ви розраховуєте?

Я не знаю точно. Я бачив, що це можуть бути суми приблизно від двох мільйонів гривень. Взагалі хотілося б, звичайно, щоб нам хоча б якийсь танк дали, німецький якийсь чи M1 Abrams (танк США) (сміється)

Складно так сказати. Мої знайомі ковалі кажуть, що це дуже класна робота і я сподіваюсь, що її зможуть високо оцінити в Європі.

А розкажіть про етапи розробки ваших скульптур. Якщо я правильно зрозуміла, то всі ваші ідеї ви в першу чергу візуалізуєте за допомогою олівця і аркуша паперу?

Ні, не всі. Насправді я малюю на папері роботи найбільш складні, не примітивні. Наприклад при роботі над «Дівчиною-калиною» найважчим для мене було зрозуміти, як зробити пластику дівчини. Я довго думав, як зробити руки і правильно поставити ноги, щоб вона була рухливою. Я звернувся за порадою до своєї учениці і вона мені скинула дуже багато картинок з образами для натхнення, які вона або знайшла в інтернеті, або намалювала. Мова йшла про сам силует, а деталі я вже сам зобразив і потім втілив в життя.

Розкажіть, як ви розраховуєте пропорції: якою має бути скульптура в довжину, якої ваги, скільки на це має знадобитися металу?

Я планував цю дівчину зробити зростом в 172 сантиметри, а вона вийшла в мене в 190 сантиметрів. Спочатку я на неї подивився і мені здалося, що ноги трохи коротенькі – додав трохи, потім збільшив шию і ось вона вже такого високого зросту. Але вона зовсім не кремезна, а пропорційна. Якщо говорити взагалі про скульптури, то зазвичай їх роблять трохи більшими – в 1,25 чи 1,5 рази.

Пане Олександре, а як давно ви взагалі займаєтесь ковальською справою?

В 2015 році я почав працювати в державному начальному закладі «Бердянський машинобудівний професійний ліцей», як майстер виробничого навчання, викладач дисципліни «коваль ручного кування». До цього працював сам на себе зварником, а ще раніше — на різних заводах. Коли робив зварником, то виготовляв сходи, а там ще потрібно було зробити поручні з якимось завитками. Саме з цього все і почалося. Я потім взяв собі на допомогу учня. Я в нього чомусь підучився, а він в мене. Потім я щось побачив на Youtube і так і навчився. Перша моя скульптура мала назву «Почуття».Це був 2016 рік. Я зробив до дня міста двох закоханих лебедів в довжину десь 160 чи 170 сантиметрів. Ця скульптура зараз прикрашає наш бердянський РАЦС.

Якщо я правильно зрозуміла, то переїхали ви до Запоріжжя у квітні, а саму війну зустріли у Бердянську. Розкажіть, про відчуття у ці перші півтора місяці війни. Що тоді відбувалося?

Було страшно. Ніхто не розумів, що робити. Ми хотіли одразу їхати, але не зовсім зрозуміло було чи безпечно це. Я ще довго вмовляв жінку поїхати, вона не хотіла. Потім казав своїм знайомим з педколективу, але й там не так щоб усі готові були одразу їхати. Але наступного дня уже гуділи: «поїхали-поїхали».Важко було морально наважитися усе покинути. У Бердянську у мене була ковальська майстерня у навчальному закладі. І це єдиний в Україні учбовий центр з таким направленням. Ми його навіть відкрити повноцінно не встигли. Працювали над цим проектом з літа 2021 року – демонтували стіни, заливали бетон, обладнання нове встановлювали, а потім бац — прийшла війна. Мені дуже не хотілося залишити все те, над чим я так багато працював і стільки сил поклав.

За чим зараз сумуєте найбільше з того довоєнного життя?

За нашим Азовським морем…

Слухайте, ось ви працювали в бердянському професійному ліцею. А що зараз з цим учбовим закладом і педагогами? Він працює?

Так. В онлайн форматі продовжуються заняття. І я звідси проводжу пари, знімаю на відео тут майстер-класи, щоб було щось цікаве. У мене тут є необхідне обладнання і я на щастя маю змогу показувати усі необхідні процеси. Це, звичайно, що не така практика, як в очному форматі. Але є варіанти як це повторити – або ж за допомогою малюнку, або ж найбільш правильний варіант робити скульптури із пластиліну. Чому так? У метала насправді, коли він гарячий дуже схожі властивості з пластиліном, зрозуміло, що він тугіший і потрібно десь молотком бити, але тим не менш.

А що взагалі найважче у вашій праці? Який етап потребує більших зусиль?

Не знаю навіть. Якщо казати про мою викладацьку діяльність, то у мирний час найскладніший етап завжди припадав на перше вересня. Приходять нові учні, потрібно знайти підхід до них, я трохи переживав завжди з цього приводу.

А скільки учнів взагалі у вашій групі?

Вони навчаються за спеціальністю «коваль-зварник». Два роки вони навчаються на зварників, а потім приходять до мене і я навчаю вже ковальській справі. У перший рік як я прийшов у мене було всього 14 учнів, а зараз по 30 в групі. Мені здається, що я популяризував цю професію у Бердянську дуже сильно. Да навіть і на півдні України.

Ви зараз маєте на увазі тематичний фестиваль для ковалів?

І не тільки. Так, я є ініціатором фестивалю «Сталева хвиля». Ми його проводили п’ять років, а потім цей фестиваль перехопили у Токмаку, Дніпрі, Маріуполі. Я вважаю, що це дуже класна і важлива ініціатива направлена на об’єднання ковалів з усієї України, обмін досвідом, спілкування, а також ми показуємо свої роботи світові. Люди вже мають змогу оцінити наші скульптури – як це важко чи красиво виходить.

Для вас взагалі важлива думка просто пересічних мешканців міста?

Різні бувають ситуації. В інтернеті, наприклад, є багато тролів, які щось критикують, коли ти викладаєш фото.

І як ви реагуєте на таку критику?

Нормально, особливо коли це зауваження по суті. Це для мене змога щось передивитися. А коли це просто аби щось написати, то це не має сенсу.

А позитивні коментарі надихають чи ви вже до цього звикли?

Мене чим більше хвалять, тим більше я стараюсь. Можливо, хтось там зазнається, а я хочу зробити ще більше, краще та цікавіше.

А чи є у вас хтось – колега, інший майстер, чия думка для вас важлива? До кого найбільше прислухаєтесь?

Звичайно, що така людина є і це моя дружина. Ми одружені вже 14 років і я щасливий, що вона поряд. Вона і є моя особиста художня рада, що може надати поради і чесно сказати, якщо це вийшло погано. Вона ніколи не кривить душею.Інші не можуть ось так з плеча сказати, да і не бачать так, як вона. Взагалі, коли я зростав у цій сфері, то вона зростала зі мною і вона справді розуміється на цьому.

А звідки берете ідеї для створення робіт? Чим і ким надихаєтесь?

Ідеї і тематика різна. Навіть важко так виділити щось. У Бердянську у мене є цілий парк кованих скульптур. Там усього нараховується близько 17 фігур. Якось до мене прийшов учень і сказав, що хоче зробити мініатюру Ейфелевої вежі. І мені також хотілося зробити дещо подібне, але я подивився скільки там роботи і якось перехотілося (сміється). Я запропонував йому намалювати вежу, а потім її збільшену роботу. Він працював-працював і коли вже зробив пів вежі, закинув цю роботу. Потім інші учні почали її допрацьовувати, а той хлопець все ж повернувся до роботи і усім гуртом її завершили.

Я розумію, що все залежить від масштабів і об’ємів, а скільки в середньому займає часу робота над однією фігурою?

Не скажу, що я дуже багато часу витрачаю над роботою з однією скульптурою. Якщо вона дуже деталізована і щоб вона справді вийшла гарною, то я зрозумів, що не потрібно сильно поспішати. Мені потрібен в середньому місяць, а, наприклад, на скульптуру «Примарний гонщик» я витратив десь два місяці. Я його спочатку зробив, потім залишив в майстерні і кожного дня ходив і бачив, що ніби чогось не вистачає, немає цієї завершеності. Я почав додавати якісь деталі кожного разу і він вийшов, на мій погляд, дуже деталізованим. Вночі, коли працює підсвітка над скульптурою, то можна побачити весь масштаб.

А коли ви виїжджали з Бердянська, ви вже розуміли, куди ви поїдете? Чи було вже домовленості з роботою, чи все це було спонтанним?

Ні, я не знав зовсім куди їду і що буде далі. Я виїжджав просто в нікуди, хоча у Запоріжжі у мене є знайомі. Виїхав я бо мені життя дорожче, ніж все інше. Коли я приїхав сюди, ви не повірите, але мені так легко дихати стало. І я чую від своїх друзів, що у кожного таке ж відчуття полегшення.

На окупованих територіях різна ситуація з репресіями щодо цивільного населення – десь вони в більшому масштабі, десь в меншому. В чому для вас була ця «несвобода» у Бердянську?

Вона і зараз там є. Людей катують просто так. Наприклад, до мого сусіда прийшли і просто забрали його з квартири. Тобто, його реально викрали і били током. Ні за що. А мене є за що бити током.

За що?

По-перше, я волонтер. З 2014 року я наварив десь приблизно 300 буржуйок, ми займалися з однодумцями виготовленням сухих борщів. Багато чого було.Та навіть на стелі при в’їзді до Бердянська саме я додав м’який знак, котрий потім зрізали окупанти. Вони ж і зламали скульптуру, яку я робив – щит героям Небесної Сотні. Я думаю, якби вони це знали, то закопали б мене одразу.

Як ви вважаєте, коли вони вже заходили до міста, чи мали вони списки проукраїнських активистів та волонтерів, чи збирали на місці?

Коли вони заїхали до міста, то у них точно було списки правоохоронців. І хтось з поліції вже здав імена АТОшників та проукраїнських мешканців. Да і зрадників було немало. Я виїхав на початку квітня, а ті хто приїздив після, то вони майже не чудом виривалися. Я знаю людей, що сиділи до останнього в окупації, поки їх не побили, не зламали носа і тоді вже вони тікали. Я подумав, що не буду цього чекати.

Як ви знайшли це місце роботи? Хто вам запропонував продовжити викладацьку діяльність і ковальську справу у цьому учбовому закладі?

Допоміг мені в цьому наш директор Бердянського машинобудівного лiцею. І я дуже вдячний адміністрації цього училища за можливість творити. Мені тут просто надали друге життя. Якщо чесно, то мені просто неймовірно складно було нічого не робити. Я сидів дома без діла, лише готував щось поїсти. Від того, що я не можу робити щось руками, в мене вже почав скакати тиск, боліла голова і без роботи я майже непритомнів. Я просто не уявляю свого життя без улюбленої справи. Я почав робити скульптуру «Фею Перемоги» і немов би ожив.

А що ви відчували, коли вперше зайшли в цю майстерню?

Радість. Я вже багато чого зробив для майстерні – горно, поставив наковальню, зробив стіл, тут працюю на молоті, багато робочих інструментів та пристроїв виготовив, що необхідні для того, аби відбити пір’ячко, кору, зробити виноградну лозу тощо. Щось з обладнання мені вдалося забрати та привезти з Бердянська. За цей час я виготовив вже сокола, що є символом цього закладу. Його розмістили на фасаді училища. Виготовив робота-трансформера, Бамблбі, Фею Перемоги, Дівчину-Калину та ще щось, що вже і забув.

В мене вже є багатий досвід, як зробити швидко майстерню. Коли я вперше прийшов у свій ліцей в Бердянську, то там був старенький дід, він навіть і не ходив майже. Так у нього все приміщення було у вугіллі, купка металу, одна наковальня і лампа. Ось і все. Я коли туди прийшов, то першим ділом викинув десь півтори тонни мотлоху. Я отримував зарплату і купляв додаткові наковальні, необхідне обладнання. А потім центр вже виділяв нам гроші і нам вдалося закупити ще інструменти, наприклад, обладнання, що робить кручену трубу. Спочатку майстерня була невеличка, з часом мені вдалося анексувати склад і ще трохи місця.

Сам метал звідки берете? Хто з цим допомагає?

Для роботи я використовую переважно вже вживані деталі, що відправляють на переробку.

А над чим плануєте ще працювати. Чи є вже якісь плани?

По-перше, хочу ще щось зробити для майстерні. Зараз виходить так: ось я щось роблю, потім мені потрібен спеціальний інструмент, я виготовляю цей інструмент і продовжую роботу. Таким чином певні інструменти вже є в роботі, що знадобляться на наступних операціях. Якщо я поїду, то всі інструменти вже залишаться тут.

Навчальному закладу просто пощастило, що ви у них є.

Та ні, я їм дуже вдячний, що надали мені прихисток. Не знаю, щоб я робив, якщо б не це місце, можливо, поїхав би далі.

Далі це куди саме? Планували на Західну Україну поїхати?

Так у мене там є друзі і знайомі з училища. Якщо б вже тут не склалося чи було б дуже погано, то, ймовірно, поїхав би в Івано-Франківськ. Там є Вище професійне училище №21, де якраз навчають ковалів. Я там товаришую з директором, він приїздить до нас влітку, а ми приїздили до них на Різдво. Неймовірно гарне місто, для мене він навіть кращий за Львів. Це атмосферне і казкове місто. Мені взагалі дуже подобаються в Україні два міста – Львів та Харків. Вони дуже різні, але дуже класні.

А як взагалі уроки проходять зараз? Наскільки важко проводити заняття в дистанційному форматі з урахуванням повітряних тривог?

Надзвичайно важко. По-перше, перебої з інтернетом – він то є, то немає. По-друге, студенти підключаються з різних населених пунктів по всій Україні – десь є повітряна тривога, десь немає. Відповідно, частина покидає заняття, частина залишається чи всі покидають. Да і взагалі дистанційне навчання воно дуже нудне. Зовсім інша справа, коли діти приходять до мене і ми разом працюємо над якимось фігурами. Фізичний контакт дуже важливий для таких занять.

В карантин же ви також працювали?

Так, також були віддалені заняття, але потім у мене було дуже багато практики – кожен день і ми усе наздоганяли. Там у нас є гуртожиток і діти, аби не сидіти в чотирьох стінах, приходили до мене. Ми робили залізні троянди, чи якісь заготовки, а також вони допомагали мені у великих проєктах. У мене в голові є досить багато ідей,чим можна зайняти учнів. А учні дуже талановиті. Один зі здобувачів освіти на практиці був у інженерів, де займався 3-д моделюванням, а потім пішов на програмування. У мене взагалі дуже багато працьовитих і талановитих учнів і серед випускників, і серед сьогоднішніх студентів. До речі, є серед них і ті, хто зараз воює. Я з ними на зв’язку і щасливий, що я для них не просто майстер, а друг.

Це класно, коли вдається так налагодити контакт, що стаєш не просто вчителем, а наставником. Який у вас графік взагалі роботи?

Я працював з самого ранку і до 8 години вечора в училищі.

Та вас сім’я хоч бачила вдома?

А моя дружина працювала ж у Бердянську разом зі мною в одному навчальному закладі. Вона викладає спецтехнології і є також майстром групи. У Запоріжжі вона поки що працює з дома – викладає онлайн.

Яка у вас є найбільша мрія зараз?

Щоб не було русні на нашій землі (сміється). А взагалі, щоб війни не було, а там вже ми з усім іншим впораємося.

 ФОТО — Катерина КЛОЧКО